22 квітня нинішнього року відзначатиме свій 60-річний ювілей доктор історичних наук, кандидат економічних наук, почесний краєзнавець України, почесний громадянин Малина, почесний професор Університету Григорія Сковороди у Переяславі-Хмельницькому, член Національної спілки журналістів України, автор багатьох наукових праць і книг, випускник Малинської школи-ліцею № 1 імені Ніни Сосніної І-ІІІ ступенів, викладач історії Малинського фахового коледжу Володимир Аркадійович Студінський.
З цієї нагоди журналіст «Житомирщини» зустрівся з відомим науковцем і земляком, щоб поговорити його життєві й наукові здобутки та плани, життя під час війни, і просто про філософію життя.
— Володимире Аркадійовичу, скажіть чесно, з якими відчуттями зустрічаєте ювілей?
— Розумієте, вік є простою лінійністю і говорить лише про кількість прожитого часу в різних вимірах: роках, місяцях, тижнях, днях, хвилинах, секундах. Головне тут не протяжність цієї лінійності, а її матриця, тобто насиченість прожитого подіями, здобутками, результатами. Матриця є, як би, якісним мірилом прожитого. Виходячи з цього, то у мене зараз відчуття того, що є про що згадати, але є ще й про що мріяти. Життя триває.
— Цікава думка. Я вже її зустрічав у Ваших працях. Якщо не помиляюся, то у публікаціях із питань поведінкової економіки.
—Так, дійсно, я доволі часто у своїх працях до цього питання звертався. У процесі дослідження економічної поведінки суб’єкта це дуже добре простежується. Власне саме життя і поведінка зумовлені багатьма чинниками як внутрішнього, так і зовнішнього просторів людини, його емоційним, інтелектуальним, фізичним станом. В принципі на цьому й базується матриця або насиченість життя подіями. І тут уже неважливо який ювілей, а чим саме наповнена життєва лінійність.
— Ви говорите про емоційний стан також. Але ж він часто змінюється і є часто невизначеним у рівнянні життя.
— Саме так. Емоції мають величезне значення, бо саме вони є тим внутрішнім, та й зовнішнім теж, мотиватором наповнення змісту власного життя. Тільки власне людина є його будівничим. Звичайно, що спорудження цієї конструкції відбувається під певним впливом, але власне людина проживає своє життя. Мені здається, що потрібно посміхатися , навіть у найлютіші часи, бо часи змінюються, а світ залишається. Адже життя навіть у його найгірших проявах куди краще, ніж його гарна відсутність.
— Тобто, Ви хочете сказати, що життя людини залежить від самої людини?
— Абсолютно вірно. Ви проживаєте своє життя самі. Ніхто його за вас не проживає. Навіть за своїх дітей людина не може його прожити, як би вона цього не хотіла. Тому потрібно навчитися відпускати ситуацію і давати право на самостійне життя своїм дітям. Навіть у найважчі моменти у центрі власного життя є саме ви, а не хтось інший. Вас ніхто замінити не може і ви нікого не зможете. І нинішній стан речей нашого суспільного життя є тому красномовним підтвердженням. Саме в екстремальних умовах рішення людини може бути визначальним. Та разом з тим не все так просто і однозначно.
— Мабуть, що хотілося б відзначати свій ювілей у більш спокійний і мирний час?
— Час, в якому ти живеш, не вибирають. Ти просто живеш у ньому і хочеш прийняти у конкретний момент найбільш оптимально правильне рішення. Щодо ювілею, то можливо саме в цьому і є його унікальність, що ти знаходишся в епіцентрі протистояння цивілізацій. В епіцентрі події, де визначається не лише доля твоєї країни, але й усього цивілізованого світу.
— Володимире Аркадійовичу, наскільки мені відомо, Ви ще у 1990 році сказали, що Україну чекає війна з Росією на шляху незалежності. Принаймні мені таке розповідали малинчани старшого покоління.
— Дійсно, я говорив про російсько-українську війну в перспективі. Такі припущення висловив у листопаді 1990 року. Розвал СРСР був очевидним на той момент і тому передбачити можливу війну було не складно. Але я не мав на увазі війну 2014-2022 років. Тоді мені здавалося, що таке зіткнення буде раніше і завершиться розпадом Росії.
— Ви були недалекі від істини.
— Не зовсім. Сьогодні дійсно Росія чи не найближче знаходиться до свого фіаско як єдина держава. Але є чимало речей, які повинні відбутися. Наприклад, створитися такі умови, аби регіони РФ мали не лише бажання стати самостійними державами, а й розуміли свою перспективність та місце на новій політичній мапі світу. Та й цивілізований світ тут теж повинен чітко усвідомлювати всі ризики таких процесів. Найстрашніше – це громадянська війна в Росії. В історії часто бувають такі речі, які не піддаються жодному логічному аналізу. Розумієте, нам не страшно втрати Росію, а сучасній Росії страшно втратити України.
—Що Ви маєте на увазі?
— Так трапилося, що не Росія вбудована у наш національно-ідеологічний конструкт, а Україна вбудована в російський. Остаточний вихід України з нього призведе до розвалу міфу про тисячолітню Росію. Здається, Іван Павло ІІ сказав, що Польща була зовнішньою віссю, а Україна внутрішньою віссю Російської а потім і Радянської імперії. Вихід Польщі призвів до розвалу соціалістичної світової системи. Вихід України із цього конструкту призведе до відповідних наслідків на пострадянському просторі. Думаю, що результату чекати не довго і ми станемо свідками цікавих світових трансформацій.
— Знаю, що Ви з дружиною після 24 лютого нікуди не виїжджали. І весь період повномасштабного вторгнення активно працюєте в українській столиці. Але ж були можливості виїхати?
—Так, були. Як і в Україні, так і за кордоном. Зокрема, друзі з Німеччини просили тільки доїхати до будь-якої точки на кордоні, а звідти вони нас могли забрати а авто. Проте, ми вирішили нікуди не їхати. Проаналізували ситуацію і прийшли до висновку, що ми, як нація і як держава, встоїмо і переможемо. Психологічно було важко адаптуватися до воєнних умов перший тиждень.
— І Ви з дружиною взялися до роботи?
— За великим рахунком, то ми й не припиняли працювати. Щоправда, довелося дещо змінити у звиклому розпорядку життя, але якогось депресивного стану не було. Дружина тут взагалі в мене певний енерджайзер (посміхається). Спочатку за її ініціативою і під її керівництвом облаштували бомбосховище. До нас під’їхала одна сім’я з іншого району столиці, тому потрібно було привести підземелля у відповідний технічний і санітарний стан. Також взяли участь у процесі виготовлення «бандерівського смузі» для місцевого ТРО, допомогли і в організації процесу стеження за навколишнім районом. Також забезпечили наших чотирилапих друзів харчуванням. Вони ж теж наша команда. Дружина ще й час від часу допомагає подрузі у догляді за дитиною. До речі, хлопчик народився вже під час повномасштабної фази війни. Чимало наших друзів і знайомих опинилися в зонах окупації, тому, наскільки це було технічно можливо, підтримували їх психологічно і тримали в курсі подій. Довелося в певні моменти і включати особисті зв’язки, аби якось допомогти нашим знайомим, котрі вимушені були евакуюватися. В міру своїх можливостей і матеріальну допомогу надаємо. Але це не односторонній процес, і друзі нам допомагають. Тому, війна війною, а жити і творити потрібно.
— Ваша дружина Студінська Галина Яківна – відомий вчений, доктор економічних наук. Думаю, що і в науковій сфері ви об’єднуєте свої дії?
— Звичайно. Ми і в мирний час працювали у тандемі, і зараз не припиняємо працювати. До того ж, головним завданням науковця є постійне перебування у сфері дослідження і аналізу. Також ніхто не відміняв навчального процесу. Ми працюємо зі своїми студентами в системі онлайн. Щодо підготовки досліджень, то уже наші з дружиною статті вийшли в одному номері німецько-франко-американського наукового журналу. Зараз підготували спільну статтю для цього видання в наступний номер. Звичайно, що проблематика вся заточена під контекст російсько-української війни. Оскільки, видання закордонне, то дослідження публікуються англійською мовою. Прагнемо хоч таким чином донести до світової наукової спільноти інформацію та аналіз із середини подій. Тут варто сказати, що наукова асоціація SEPIKE, підтримала ініціативу моєї дружини і безкоштовно підготувала і зараз готує вихід кількох часописів саме для українських науковців. Та й свій день народження я маю зустріти на міжнародній щорічній конференції, яку організовує фінансово-гуманітарний факультет університету Григорія Сковороди в Переяславі.
— Не можу не спитати про Ваші краєзнавчі дослідження. Які плани?
— Краєзнавство ніхто не відміняв. Щоправда, доводиться дещо корегувати у контексті останніх воєнних подій. Зокрема, це стосується і практично готової роботи із історії нерудної промисловості Малинщини. Доведеться деякі моменти серйозно переосмислити і переробити. Творчий процес безмежно-нескінченний. Постійно на зв’язку з директором Малинського міського музею, кандидатом історичних наук. почесним краєзнавцем України В.І.Тимошенком. Є ряд позицій, які «зависли» ще з мирного часу. Зараз Василь Іванович активно все доводить до ладу. Систематично тримаю зв’язок із керівником Житомирської археологічної експедиції, кандидатом історичних наук А.В.Петраускасом. Андрій Вальдасович зараз перебуває в госпіталі. Він отримав поранення у бою. Думаю, що така людина, як мінімум, заслуговує уваги й поважної газети «Житомирщини». З’явився неочікувано ще один краєзнавчий напрямок – це історія Малинського фахового коледжу, що готується зустріти своє 95-річчя в нинішньому році…
— До речі, хотів Вас давно спитати. Не жалкуєте, що тимчасово призупинили свою університетську діяльність і зосередилися на викладацькій діяльності в Малині?
— Ні. Такий крок варто було зробити, аби провести власне перезавантаження. Це по-перше. По-друге, не повірите, але мріяв свого часу працювати у цьому навчальному закладі. І, по-третє. Тут, серед чарівної природи і чудових людей працюється із задоволенням. Так о, я щиро вдячний директору коледжу, відміннику освіти України, заслуженому лісівнику України, доктору сільськогосподарських наук І.Д.Іванюку за таку можливість втілити у життя мою давню мрію.
— Щиро дякую Вам за розмову. З ювілеєм! Наснаги, миру, сил і здоров’я!
— І Вам щиро вдячний, пане Богдане.
Розмову вів Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.
На знімках: з професором Стенфорду Нілом Фергюсоном; з Нобелівським лауреатом Сержем Арошем; з Андрієм Петраускасом.
